Добридень Вам, друзі!

Сьогодні я хочу поговорити про доповнену реальність.  Але не про пародію на неї, яку ми бачили на мобільних пристроях ще з часів “Нокій”, а про “справжню” доповнену реальність – додавання віртуальних об’єктів до реального світу за допомогою спеціальних окулярів.

Справа в тому, що останнім часом я все більше відчуваю потребу в такому пристрої, і хочу поділитись з вами своїми думками з цього приводу.

Про що піде мова

Днями я йшов додому з роботи й побачив дивний автомобіль з не менш дивною назвою JETOUR. Схоже було на те, що його конструктори “надихались” екстер’єром автомобілів Haval (суббренд Great Wall Motors), тож мені стало цікаво дізнатись що воно таке. Звісно ж, я дістав з кишені телефон, відкрив Google Lens з допомогою якого отримав всю інформацію, яка мене цікавила. А потім  я помітив кілька повідомлень, на які терміново треба було відповісти, потім почалась нарада, тож довелось долучитись до відеозустрічі в Google Meet, і в результаті я просто йшов вулицею, тримаючи у руці телефон і намагаючись одночасно уникати перешкод та пішоходів та розгледіти слайди, які демонструвались під час зустрічі. Зрозуміли до чого я веду? Якби я був в AR-окулярах, я міг би не діставати з кишені телефон і не тримати його в руках – всі повідомлення з телефона, результати пошуку, слайди з відеозустрічі, підказки навігації – все це з’являлося б в моєму полі зору автоматично, не змушуючи відволікатись на інший пристрій!

Тож я вже вкотре вирішив поцікавитись чи не з’явилось чогось новому на цьому ринку – може вони вже доступні – AR-окуляри моєї мрії?

AR-окуляри

Скажу одразу – з моменту мого останнього дослідження цього питання (а це було років так з п’ять тому) нічого принципово не змінилось – ринок як був “ніяким”, так і залишився – “нормальних”, доступних, і що найголовніше – придатних для повсякденного використання окулярів доповненої реальності так і з’явилось І це дійсно дуже засмучує…

Однак, дещо все ж таки є, хоч бажання щось собі придбати у мене так і не виникло. Однак, про кращі з доступних для придбання пристроїв я все ж таки розкажу.

Epson Moverio BT-40

Ось що пише про цей пристрій виробник:

Epson Moverio BT-40 – це бінокулярні відеоокуляри з дисплеями високої роздільної здатності Full HD 1080p. Вони підійдуть для бізнес-користувачів та особистого використання. Легкі та компактні відеоокуляри зручно брати з собою у подорож та відрядження. З окулярами Epson ви зможете насолоджуватися серіалами та фільмами, у тому числі й у 3D-форматі, або використовувати їх як додатковий пристрій виведення зображення під час роботи, наприклад, з конфіденційними документами.

Пристрій дійсно достойний, його можна під’єднати до телефона, планшету або ПК і використовувати як додатковий “монітор” – як запевняє вендор, ви отримаєте результат, еквівалентний перегляду екрану розміром 120” з відстані 5 метрів!

Що ж, схоже ось вони, мої ідеальні окуляри? На жаль ні 
Недоліків тут, як мінімум, два:

• підключення за допомогою кабеля. Так, USB Type-C –це круто, однак, хотілося б мати можливість використовувати окуляри без дротів…
• не дуже вдалий, громіздкий дизайн, який сподобається далеко не всім

Ще один нюанс – це вартість – коштують вони в Україні зараз близько 28000 грн. Хоч, звісно, всі ми розуміємо, що у нас всі пристрої коштують більше, аніж на батьківщині (читай в Китаї), та й коштувати дешево такий девайс просто не може.

Як підсумок, хочу повторити – це один з кращих на даний момент варіантів, але лише якщо вас не лякають дроти й ви готові до того, що окуляри зроблять вас схожим на охоронця.

Vuzix Blade

Ще один чудовий пристрій. Знову ж таки процитую:

Це інтелектуальний дисплей з прозорим оглядом та використанням фірмової оптики Vuzix, а також механізму відображення Cobra II. Це все одно, що мати інформацію з вашого комп’ютера чи смартфона, де б ви не знаходилися.

Цей продукт розроблений для того, щоб ви могли бачити накладену інформацію, в приміщенні або на вулиці, таку як дані пацієнта, вказівки карт, меню ресторану, інформацію про погоду, повідомлення та багато іншого, не відкриваючи другий екран.

Виглядають вони вже краще, працюють без дротів (алілуйя!), однак, все ж таки не позбавлені недоліків:

• дизайн все ще громіздкий
• заряджаються вони через micro USB – кабель (вони ще в когось залишились?!)
• дисплей є лише у правому оці

Ну й, звісно, вартість – в моєму улюбленому магазині Viaria вони коштують близько 37000 грн. Якби не це і не лише один дисплей – вже близько до ідеалу…

Focals by North

Найвитонченіший представник сімейства AR-окулярів, до того ж, виробник цих окулярів зараз належить Google. Знову цитую:

Продукт призначений для переміщення сповіщень з телефону в зону видимості. Це трохи нагадує смарт-годинник для вашого обличчя.

Ці сповіщення включають дату й час, погоду, текстові сповіщення, електронну пошту, сповіщення Slack, новини, сповіщення Uber, спортивні результати, покрокову навігацію тощо. Користувачі керує цим вмістом за допомогою Loop – обручки, оснащеної джойстиком, яка призначена для носіння на вказівному пальці вашої домінуючої руки.

Здавалося б ось він, ідеал! Але знову ж таки – є проблеми:

• в Україні цей пристрій недоступний для придбання – купити його можна лише відвідавши два центри продажу, які розташовані в Північній Америці
• та й взагалі, окуляри виявились не настільки популярними, як планувалось, тож проект закривається
• обручка з джойстиком, як на мене – це ну дуууже невдале рішення. Голосове керування та сенсорні області на дужках окулярів (як у Vuzix Вlade) – набагато зручніші…

Xiaomi Smart Glasses

Цей продукт ще не вийшов на ринок, але я дуже на нього чекаю, оскільки Xiaomi вже зарекомендувала себе як виробник досить функціональних і разом з тим доступних пристроїв. Цитую:

Компанія Xiaomi підготувала до випуску свої перші розумні окуляри – Xiaomi Smart Glasses.
Xiaomi позиціонує свої розумні окуляри як «незалежний інтелектуальний пристрій». Вони мають функції виведення повідомлень, демонстрації дисплея смартфона, навігації, зйомки фотографій, телесуфлера, перекладу тексту та перегляду фотографій у режимі реального часу.

Виглядають окуляри непогано, нагадують окуляри Залізної людини

Але проблеми теж є:

• лише один дисплей – у правому оці
• пристрій призначений для продажу на території Китаю, тож використовує Xiaomi XiaoAI Assistant, який не розуміє навіть англійської, не те що української (вже є досвід з розумним настільним годинником від Xiaomi, який розуміє лише китайську, якою я не розмовляю)
• пристрій ще не вийшов на ринок, і коли він буде доступний для придбання – невідомо – “колись в майбутньому” – говорить вендор

Що ж, на цьому у мене наразі все. Обирайте, думайте, мрійте, чекайте разім зі мною

До зустрічі за тиждень друзі! Бережіть себе та своїх близьких, не нехтуйте засобами індивідуального захисту, не переохолоджуйтесь, не нервуйте! Хай вам щастить!

Даруйте, що довго не озивався – рік почався дуже напружено, а ще ми врешті-решт отримали таки свої “корони” – тож я хворію вже більше двох тижнів й мені стало лише трохи-трохи краще – більшість часу лежу з температурою, рухатись дуже важко…

Однак я пам’ятаю, що обіцяв підвести підсумки року, що минув, тож спробую зараз виконати свою обіцянку. А ще я планую розповісти про свій “досвід хвороби” – як воно, як лікувався, як нам “допомогала” наша медицина. Плюс, хочеться похвалитись новим поповненням в моїй колекції годинників та розповісти про враження від нових версій ОС, прошивок та пристроїв… Але це потім  – коли стане трохи краще…

Що ж, почнемо сеанс ностальгії.

Повідомлення в блозі

Якщо говорити про те, які теми минулого року вас цікавили найбільше – то рейтинг буде виглядати цілком передбачувано.

І місце – комп’ютерні ігри.

Під час карантину багато хто згадав молодість і знову почав грати (сам такий), тож ці повідомлення отримали максимальні оцінки від найбільшої кількості читачів:

• У що пограти на карантині
• To the Moon–спробуй не заплакати…
• Гра чи інтерактивне кіно?
• Doom-ностальгія і як її втамувати

ІІ місце – дистанційне навчання

Теж зрозуміло – від нього ми вже нікуди не подінемось, а за умови правильної організації та відповідального ставлення з боку всіх учасників освітнього процесу, дистанційна освіта виявляється значно ефективнішою за очну – перевірено й доведено! Ось що ми обговорювали з цієї теми:

• Навчаємо з дому
• Як карантин допоміг вчитись та навчати ефективніше
• Заява про вступ до коледжу онлайн? Без проблем!

ІІІ місце – годинники CASIO

Останнім часом годинники знову в моді, та й минулого року моя колекція отримала кілька поповнень, тож відповідні дописи привернули вашу увагу й теж отримали максимальні оцінки:

• CASIO GBD-H1000 – новий герой
• GW-B5600 – мікс 80-х та 2000-х
• Casio DBC-32D-1AES – справжній смак 80-х

IV місце – пристрої та ПЗ

Ця тема цікавила вас у 2020-му році не так сильно, однак, все ж таки були популярні дописи і в цій категорії:

• Іноді простіше – це краще!
• ЗD-друк – це просто
• Пограємось з Windows 10?

Хочу також відмітити, що читати мій блог ви стали більше (кількість відвідувачів зросла майже на 40%) й оцінки ставити стали вищі (в середньому – 4,95 з 5), за що я дуже вам вдячний.

Інші враження від 2020

Незважаючи на карантин і всі негаразди, рік був дуже напруженим – я працював 12-14 годин на добу – курси від різних НЦ, семінари, консалтинг, “пари” в коледжі… Тож я не розумію фрази “сидіти на карантині” – покажіть мені тих, хто “сидів” – були такі взагалі? Якщо так – заздрю, бо в нас цього року було від сили 4-5 днів влітку аби хоч трохи відпочити…

Цього року я трохи проапгрейдився – нарешті замінив процесор (з i3-8100 перейшов на i9-9900, довелось також встановити охолодження баштового типу), збільшив обсяг оперативної пам’яті (з 32 Гб до 64 Гб), отримав новий мікрофон (Hyper-X Quadcast) та нову акустику (саундбар, ЦАП, селектор звукового сигналу, замінив всі аудіокабелі на позолочені), змінив ще якісь дрібниці в своєму ПК (додав до системника ще 4 кулери з підсвіткою, встановив другий монітор на підставку з газовими тримачами, підключив активний USB-хаб з незалежними вимикачами, був вражений якістю звуку навушників MSI DS502, отримав від дочки в подарунок крутий геймпад від MSI, замінив заслужені мишу й клавіатуру від Logitech крутими від MSI (з фірмовим титановим килимком для миші), зробив зі старого Raspberry з тачскріном пристрій моніторингу стану ПК тощо). Взагалі, я став якось вже надто фанатіти від MSI…

Стосовно програмного забезпечення і сервісів – нічого не змінилось – я все ще фанатію від сервісів Google, використовую Taxer і Приват-24 для ведення бізнесу, купляю все потрібне на “Розетці” та Aliexpress, люблю розплачуватись в магазинах з допомогою Garmin Pay в моєму годиннику, пишу й монтую відео з допомогою Camtasia, вважаю найкращою ОС для роботи Chrome OS, дивлюсь фільми виключно з допомогою HD Videobox на пристрої під керуванням Google TV, граю в Doom і читаю книжки з допомогою FBReader. А міг би назвати ще купу програм і сервісів (та й пристроїв), якими користуюсь

В особистому житті все теж без змін – щоправда, через карантин, навіть перебуваючи в одній квартирі, ми стали бачитись менше, бо з ранку до пізнього вечора кожен сидить в своїй кімнаті за комп’ютером і працює. Мене дуже тішить своїми успіхами дочка, я пишаюсь своїми дівчатами – дружиною і дочкою, люблю свого кота…

Ось так і минув рік 2020-й – так само, як і всі попередні – якщо не зважати на маски, антисептики та дистанційну роботу.

Ну а в мене на сьогодні все. До зустрічі за тиждень, друзі!
Думаю, вже скоро я зможу повернутись до життя й розповім вам про те, що напланував!
Бережіть себе та своїх близьких, друзі! Коронавірус – це не жарти – тепер я знаю це з власного досвіду…

Сьогодні мені хотілося б поговорити про гру (чи точніше серію іграшок), яка, напевно, не залишить байдужими більшість з вас. Ми звикли говорити “Кодзіма – геній!”, і це дійсно так, однак цим повідомленням мені хотілося б звернути вашу увагу на творчість ще одного генія – Кана Гао, та його студії Freebird Games.

Ці хлопці випускають ігри, які з одного боку потішать шанувальників ретро-jRPG та піксельної графіки, а з іншого – поціновувачів сюжету та інтерактивного кіно. Якщо вже говорити на чистоту, то це не зовсім і ігри – скоріше це інтерактивні анімаційні фільми зі зворушливим сюжетом, який змушує не звертати увагу на графіку та витискає сльози навіть у брутальних чоловіків

Своє знайомство з іграми студії я почав з To the Moon – гри, назву якої винесено до заголовку цього повідомлення. Як я її знайшов? Дуже легко – тоді я якраз закінчив грати в What remains of Edith Finch, і шукав щось подібне – гру у жанрі “інтерактивне кіно” (а ту гру я знайшов як дещо подібне до Detroit: Become human). Серед кількох ексклюзивних консольних ігор я помітив To the Moon, яка була доступна як для ПК, так і для Android, тож я відкрив Google Play на телефоні, знайшов цю іграшку, й ознайомившись з купою схвальних відгуків, її придбав (щось близько $4). Одразу хочу сказати, що вона варта кожного витраченого на неї цента, більше того – це дуже недооцінена гра!

Я не буду детально описувати сюжет гри, тож можете не хвилюватись стосовно спойлерів. Якщо коротко – корпорація “Зігмунд” (ну дуже прозорий натяк!) винайшла прилад, що дозволяє зануритись у пам’ять людини, проаналізувати та дещо змінити її спогади (майже імплантувати нові, хоч це неправильне слово – скоріше, трохи підштовхнути у певному напрямку, а далі вже свідомість зробить все сама). Однак, без шкоди для мозку пацієнта зробити це неможливо, тож компанія знайшла оригінальний спосіб заробляти на своєму винаході – “здійснювати” (точніше, створювати враження) мрії вмираючих пацієнтів, аби людина померла з відчуттям, що її мрії здійснились, і вона досягла в цьому житті всього, чого хотіла. Також це чудовий спосіб “виправити” всі ті помилки, які людина зробила за життя, і померти з чистим сумлінням. Дійсно унікальна послуга, чи не так?

To the Moon – перша гра серії, в якій ми знайомимось з двома лікарями, які мандрують спогадами свого помираючого пацієнта аби здійснити його мрію – потрапити на Місяць. Гра дійсно шедевральна, а сюжет тримає у напруженні від початку й до кінця. Це дійсно епічна, чесна, відверта та неймовірно зворушлива розповідь про життя однієї окремої людини, яка вкотре доводить, шо кохання – безсмертне, і що це єдина річ якої ми всі потребуємо. Окремої згадки заслуговує саундтрек – Кан Гао не лише геніальний сценарист та художник, але й дуже обдарований композитор. Його мелодії гармонійно поєднуються з сюжетом гри, і “пробирають” ну просто до кісток – здебільшого це фортепіанні теми просто неземної краси (саундтрек буде доступним вам для повторного прослуховування після закінчення гри). А композиція  For River – це просто шедевр, який довго не відпускає вас після закінчення гри! Ця гра здатна змусити пролити сльози кого завгодно…

Після першої гри я знайшов сайт студії Freebird Games, звідки дізнався, що є ще два безкоштовних “мінізоди” (міні-епізоди), які проливають світло на особистості лікарів та дозволяють побачити корпорацію їх очима.

А ще є міні-гра (теж скоріше анімаційний фільм, ніж гра) A Bird Story, яка є містком між першою (To the Moon) та другою частиною – Finding Paradise. Хочу вас сказати, що якщо мінізоди є просто цікавими доповненнями до першої гри, які додають більше питань, аніж відповідей, то ці дві гри – не менш “сльозогінні” за першу частину!

А ще є веб-комікси та бонусний контент (шпалери для робочого столу, ескізи та зображення, саундтрек всіх часнин) – ви можете придбати все це одним ювілейним набором – TO THE MOON SERIES 5-YEAR ANNIVERSARY BUNDLE. Дуже рекомендую!

До речі, є надія побачити повнометражне аніме за мотивами першої гри – це було анонсовано аж два роки тому, ну де ж воно, де?. І вже ось-ось ми отримаємо останній елемент пазлу – гру під назвою Impostor Factory

В будь-якому випадку – дуже раджу (до речі, є навіть український переклад)! Хоч хочу вас попередити – по-перше, краще не грати у публічному місці (аби не налякати оточуючих своїм ревом), а по-друге – найближчим сюжет видасться тим, хто вже має певний життєвий досвід. Впевнений – втримають сльозу одиниці…

А в мене на разі все, тож до зустрічі за тиждень, друзі!
Бережіть себе та своїх близьких, і нехай ігри будуть єдиним, що змушує вас плакати!

Цей пост я почав писати ще 4 вересня, і все не міг знайти достатньо часу аби його завершити. Однак, краще пізно, ніж ніколи.

Сьогодні я хотів би, хоч і з запізненням, привітати всіх з минулими святами -  початком нового навчального року та Днем програміста, побажати успіхів в навчанні (всі ми навчаємось протягом всього свого життя), в професійному та особистому житті, про яке теж забувати або приносити його в жертву роботі не слід. Тож зі святами вас!

А чому ж це День Знань цього року став сумним? З багатьох причин – розгорніть це повідомлення – там я стисло розповім про кожну з них, про те, що наболіло.

Алергія

Ця осінь не стала виключенням – як і кожного року, мене здолала алергія. Дихати важко, ніс “тече”, нюху майже немає, очі сльозяться, ще й кашель почався…

Дружина навіть почала говорити, чи не коронавірус у мене? Дійсно, цього року симптоми сильніші, аніж минулої осені, однак, це без сумніву алергічний риніт, бо температури немає, кашель не сухий, а прийом відповідних  пігулок (яких я вже теж перебрав три види) миттєво (хоч і на все менший проміжок часу) зупиняє повінь в носі та кашель. Щоправда, від них хочеться спати й болить голова, але то вже таке – як то кажуть “одно лечим – другое калечим” – краще трохи походити “приглушеним”, ніж задихатись.

Втім, аби заспокоїти дружину я все ж таки придбав три хроматографічні тести на COVID’19 - для всіх членів сім’ї, і на вихідних ми їх один одному зробимо. До речі, придбав я їх у виробника – в офіційному інтернет-магазині компанії “МедБіоАльянс”. Всім раджу – вартість доступна, а доставка – просто миттєва. А ще про всяк випадок я придбав балончик з киснем. Нехай буде…

Щоправда цього тижня мені стало трохи краще – ніс вже майже не закладений і кашель набагато слабший, хоч іноді буває. Мабуть, взимку все ж таки треба пройти обстеження, виявити на що саме в мене алергія та нанести попереджувальний удар – прокапатись до початно нового алергічного сезону…

Пандемія

Незважаючи на те, що кількість захворювань (і госпіталізацій) росте з дня в день, навчальний рік в Україні розпочався у звичайному режимі. В чому полягає логіка – незрозуміло – коли виявляли десятки випадків захворювання на добу ми були на карантині, а зараз, коли кількість випадків – близько трьох тисяч на добу, всі пішли на навчання?!

До того ж, думаю, всі розуміють, що здійснювати освітню діяльність з дотриманням всіх обмежувальних заходів не здатен ЖОДЕН заклад освіти? Так, навчання в дві зміни, окремі входи для різних курсів, закріплені за групою аудиторії, попереднє замовлення їжі в їдальні, розмітка в коридорах, масковий режим у приміщеннях та температурний скринінг на вході, антисептики в аудиторіях та дезинфекція столів – це все чудово. Однак, в класах зазвичай стільки людей, що розташувати їх в аудиторії в розрахунку 5 м на одну особу можна, мабуть, лише номінально:(

До того ж, всі ми знаємо як молодь поводиться за межами освітнього закладу – збираються в компанії, ручкаються/обнімаються/цілуються при зустрічі з приятелями, купляють вуличну їжу та їдять її одразу ж на місці, беручи руками, якими відкривали двері в забігайлівку та тримались за поручень у транспорті… Стосовно масок я взагалі мовчу – навіть дорослі люди часто нехтують ними або носять лише для галочки, не прикриваючи рота. При цьому вони нахабно брешуть, що їм важко дихати, говорять, що маска їх не захищає, а коронавірусу взагалі не існує, все це вигадки. Стосовно коронавірусу – так, в цій пандемії є багато незрозумілого, однак, краще перестрахуватись, тим більше, що нічого особливого від нас не вимагається – просто носити маску та частіше мити руки. Дійсно, маска нас не захищає. Але вона захищає оточуючих від нас, значно зменшуючи ймовірність їх інфікування у випадку безсимптомного захворювання. А “важко дихати” – взагалі дурість – навіть я, алергик та сердечник, просто не відчуваю маски на обличчі, тож що тоді говорити про здоровіших людей? На мою думку, не носити маску або носити її, на закриваючи ніс (що взагалі не має жодного сенсу) – це просто хамство, вияв неповаги до оточуючих, поведінка, яка свідомо наражає здоров’я інших людей на небезпеку, оскільки жоден з нас не може бути впевненим, що не хворіє безсимптомно, і не є носієм вірусу.

Однак, в навчальних класах всі, виявляється, можуть знаходитись без маски! Тож навіть номінальний захист від зараження для наших дітей відсутній. Я вже не говорю про вчителя чи викладача, які в цій ситуації стали просто заручниками (якщо не переносчиками зарази), оскільки спілкуються з великою кількістю дітей з різних груп.

Минулий семестр довів ефективність дистанційного навчання, яке (принаймні на нашій спеціальності – “Розробка ПЗ”) виявилось значно ефективнішим за очне – якщо, звісно, викладач ставиться до своєї справи відповідально. То ж я не розумію чому ми маємо наражати на небезпеку себе та свої сім’ї, коли можна навчати дистанційно?! Так, дистанційне навчання – це значне збільшення навантаження на викладача (за ті ж гроші до речі), однак краще перепрацювати, ніж принести до хати заразу.

Ненависть

Раніше я не звертав уваги, наскільки в нашій країні ненавидять вчителів та викладачів. А напередодні нового навчального року почитав дописи у Фейсбуці, і просто прозрів.

Ось лише кілька цитат: “сидять з березня вдома, отримують гроші надурняк”, “ще мають совість на щось жалітися – спробували б попрацювати, як наприклад, доярка – від дзвінка до дзвінка”, “ніяк не нажеруться, батьки несуть торби, та ще й у клас все купляють”, “стільки дармоїдів з вищою освітою – навчили на свою голову” і таке інше.

Мені б дуже хотілось побачити як би ті, хто таке пише “посиділи” б вдома, отримуючи дурні гроші.  З початку карантину у березні ми з дружиною працюємо по 10-12 годин на добу замість восьми – за ті ж самі гроші, на власному обладнанні, власним коштом оплачуючи подвійні рахунки за електроенергію…  Виглядає це так: встаєш вранці, півгодини на турніку, снідаєш, а далі пішла круговерть – готуєш слайди, озвучуєш їх на камеру, монтуєш відео в Camtasia, викладаєш як матеріал у Google Classroom, готуєш матеріали для шаблонного репозиторію на GitHub, створюєш завдання в GitHub Classroom, створюєш завдання в Google Classroom, потім проводиш відеозустріч в Google Meet та відповідаєш на питання, готуєш тести в Google Forms, створюєш завдання з тестом, потім перевіряєш завдання на GitHub, не забуваєш спілкуватись в чаті, відповідати на листи, заповнювати купу звітів про свою роботу, брати участь у відеопедрадах та методрадах. А ще – дипломники, роботи яких треба вичитувати, правити, іноді писати щось замість них… А ще – екзамени (Google Meet + Repl.It + ClassMarker). А ще сайт навчального закладу та закрита спільнота для студентів. Плюс свої проекти та дистанційні тренінги…

Навіть зараз, хоч навчання в коледжі й очне, я пишу всі свої заняття на камеру (плюс, зображення з Робочого столу), монтую та викладаю в Classroom щоб діти могли повторити матеріал перед практичною, а ті хто зараз відсутні за хворобою, могли навчатись з дому. Вчора я ліг спати о 2:33 ночі (чи вже ранку?) бо чекав доки відрендериться лекція щоб опублікувати її для студентів. І це називається “гроші на дурняк”?! Я з повагою ставлюсь до фізичної праці, однак, дояркам таке навантаження навіть не снилось.  Ключові слова тут “до дзвінка” – після закінчення робочого дня некваліфікований персонал може просто відпочивати або займатись своїми справами. Ми ж просто не бачимо один одного, працюючи з дому й знаходячись в одній квартирі – буквально з ранку до пізньої ночі сидимо кожен перед своїм монітором, бо треба ж перевірити здані роботи, підготуватись на завтра, подати звіти тощо…

А про торби – це взагалі якась дурня. Ні мені їх ніколи не несли, ні я коли виступав у ролі батька школярки, ніколи нікому нічого не носив. На мою думку це був би дуже дивний вчинок – людина ж вже отримує за свою роботу зарплатню! А рахувати скільки всього в моїй аудиторії придбано за мої кошти й на яку суму – взагалі страшно – після кожного апгрейду старе залізо (а воно рідко буває по-справжньому старим), або пристрої, якими я вже просто награвся – все це потрапляє на роботу, коли треба щось відремонтувати або придбати якісь дрібні комплектуючі – я теж нічого ні в кого не прошу (ну хіба що це щось недешеве) – мені ж цим користуватись!

Вища освіта зараз є в кожного – хоч потрібна вона хоч ні. Однак, на відміну від представників більшості інших професій, викладачеві доводиться вчитись все життя, особливо в нашій галузі, де цикл зміни технологій складає півтора-два роки. Тож просто відпрацювати на фермі, а повернувшись додому розслабитись і відпочивати не вийде – вдома треба почитати що нового, спробувати нові онлайнові сервіси та ПЗ, поекспериментувати з новими пристроями та бібліотеками, знайти щось цікаве для студентів…

Тож для мене просто незрозуміло, чого до людей які працюють не покладаючи рук у нас така ненависть. Так, я припускаю, що не всі викладачі ставляться до своєї роботи настільки відповідально – як і в кожній професії, серед нас, напевно є й ледарі або ті, хто займається не своєю справою. Однак, все ж таки впевнений – таких меншість. Під час карантину, доки багато хто дійсно сидів вдома й жалівся, що не може робити уроки з дитиною (хоч це вже привід задуматись – зараз шкільна програма вже спрощена настільки, що там просто не може бути нічого складного – це я вам як батько кажу, бо допомагав дитині з уроками всі роки навчання в школі), ми напружено працювали, і продовжуємо працювати й досі в такому ж шаленому темпі, намагаючись робити все від нас залежне аби навчання для дітей було не лише корисним, а ще й цікавим.

Минулий семестр був важким, однак я дійсно пишаюсь успіхами моїх студентів, здобутки яких свідчать про те, що я недаремно не спав ночами, й мені дійсно вдалось зацікавити тих, хто хотів вчитись, і допомогти їм вдосконалити свої знання, вміння й навички. Не лише весна, а й літо теж  – це було щось схоже на неперервний трудовий подвиг, який поширюється вже на новий навчальний рік, і схоже буде тривати й далі, бо ось-ось стане прохолодніше, почнуться сезонні хвороби й, думаю, ми знову неминуче повернемось до дистанційної форми навчання, тож спокій нам лише сниться. Стосовно мотивації й надалі так “рвати жили” – поки що вона є, однак, таке ставлення її не покращує…

Сьогодні я хочу поділитись з вами спогадами про мої шкільні роки, які припали на початок 80-х. А точніше – про годинник, який з тих часів мені найбільше запам’ятався.

Нещодавно я отримав трохи осучаснений варіант “того самого” годинника й знову відчув смак 80-х, які були дуже стильними, однак не настільки райдужними та безтурботними, як зараз прийнято вважати.

Замість передмови

Слід відмітити, що то були дуже непрості часи й дисципліна у школі була практично військовою.

Перший мій годинник, якого мені купили в четвертому класі, і який на той час здавався дивом – це "Електроніка-5" (модель не пам’ятаю) – найпростіший електронний годинник – товстий і нефункціональний – лише години і хвилини, для відображення секунд треба було натиснути кнопку – переключитись в інший режим, так само можна було переключитись в режим відображення дати – числа та місяця.

Потім була "Електроніка-52" (тут вже відображались секунди, число, були сигнали), однак, носити годинника в школі було небезпечно – я чудово пам’ятаю "облави", коли до класу несподівано вривався директор і наказував всім підняти руки вгору аби побачити хто прийшов до школи з годинником. Чудово пам’ятаю фразу "я, директор школи, не заробив на електронний годинник, а тобі шмаркачеві його купили". І як матір викликали до школи, бо "замість навчання він дивиться на годинник і рахує хвилини до кінця уроку" (втім, моя мати могла поставити на місце кого завгодно, тож з нею цей фокус не пройшов – думаю, члени шкільної адміністрації дуже пожалкували, що надумали на неї "наїхати").

Це здається дивним, однак, так дійсно було – я навчався в російській школі, директором якої в той час був дивний і трохи істеричний чолов’яга, який принципово розмовляв виключно українською, запровадив у школі український народний хор (куди я з під палки проходив та провиступав на різних конкурсах і фестивалях шість років – бо директор змінився, а хор залишився), й схоже, що дуже ненавидів хлопців-володарів годинників (їх конфісковували й повертали лише батькам учнів) і дівчат, які пробували користуватись косметикою (їх тягли до жіночої вбиральні і вмивали під краном). На щастя, на цій посаді він залишався недовго і коли я був вже десь класі в шостому чи сьомому, на його місце прийшла адекватна людина, та й годинники носити в старших класах вже "офіційно" дозволили.

Після "електронік" був один з "командирських" годинників (зупинився сам собою після десь місяця роботи), потім – славнозвісна модель, яку багато хто запам’ятав як “саме ту монтану – з мелодіями" – в мене був Rafitron (на жаль, “помер” від поту, коли ми під час військових зборів в протигазах та костюмах хімзахисту на 30-градусній спеці копали окопи), а під кінець навчання в школі – годинник Casio з калькулятором, який я дуже беріг і майже не носив (хоч це йому не допомогло – він теж не дожив до наших часів, бо був аж надто тендітним).

Ось саме про нього я й хочу зараз розповісти. Або, якщо точніше, – про його оновлену версію – Casio DBC-32D-1AES.

Вінтажне диво

Що ж, почнемо.

Перш за все – комплект поставки. Це не G-Shock і не Casio Wrist, тож на металеву коробочку розраховувати не варто Дійсно, годинник приїхав у простому але стильному картонному пакуванні з обов’язковою товстою інструкцією і купою інших паперів.

На сайті виробника детально описано функціональність пристрою.

Дійсно, нічого особливого годинник собою не являє. Так, Casio – це синонім слова “годинник”, тож точність ходу, надійність, 10 років від однієї батарейки – все це є.

Однак, стосовно функціональності – все досить сумно:

• час (день тижня, рік, число, місяць), подвійний час
• підтримка купи мов для назв днів (російська теж є, однак, у мене скрізь принципово лише англійський інтерфейс)
• простий 8-розрядний калькулятор
• конвертор валют (курс треба занести заздалегідь самостійно)
• записник на 25 записів (кожен запис складається з 8 літер і 12 цифр)
• стандартна світлодіодна підсвітка, яка одначе, може спрацьовувати від жесту(!)
• секундомір (до 1/100 с)
• 5 будильників  (з функцією повтору)

Таймер, на жаль, відсутній (чому?!). Корпус – полімерний, скло опукле (слід бути обережним), браслет – з “нержавійки”. Годинник, на відміну від інших, якими я користуюсь, практично не відчувається на руці – навіть “підкостюмний” Nibosi важить чи не в два рази більше…

Водозахист – відсутній, тож це скоріше модний аксесуар, аніж годинник для повсякденного носіння (в цьому плані за час, який минув з моїх шкільних часів, нічого не змінилось).

Розібратись з функціями можна хвилин за 15-20. Я вже й забув як важко вводити записи до записника (для введення кожної літери треба перебрати весь алфавіт), і як зручно з допомогою цифрових клавіш виставляти час і дату. Однак, інструкція – дуже детальна, проблем не буде (тільки читати слід англійську, а не російську з офіційного сайту – в ній чомусь відсутня частина інформації!).

В цілому, годинник виглядає стильно, екран великий, покази з нього читаються дуже комфортно, форма корпусу – зі зручним загином, який повторює форму зап’ястка. Як модний аксесуар він чудово доповнить ваш класичний стиль (можливо, навіть підійде під костюм, хоч я так не експериментував би). Так, це не диво, однак – це справжній вінтаж і один з символів 80-х.

До речі, саме цю модель можна помітити на зап’ястку Найробі з серіалу “Паперовий будинок”, який я дуже раджу подивитись!

Якщо ви теж відчули ностальгію, придбати цю модель можна будь-де, однак, я б радив подивитись в магазині WATCH:4:YOU – краще мати справу з перевіреними магазинами.

Також користуючись нагодою я хотів би прорекламувати чудовий ресурс про годинники Casio – CasioBlog.ru. Саме тут ви завжди можете прочитати як про новинки компанії, так і про цікаві моделі, які вже майже ніхто не пам’ятає. Саме туди веде посилання на завантаження інструкції, яке я навів трохи вище. Там є також короткий огляд моделі, яка є героєм сьогоднішньої розмови. Там є ще чимало цікавого – зокрема, звідти я дізнався про GBD-H1000 – годинник, який я тепер прагну отримати для своєї колекції.

Звісно, в порівнянні з моїми повсякденними Garmin`ами всі ці годинники (і GBD-H1000 в тому числі, хоч він і є “найрозумнішим” годинником Casio) дуже сильно програють за функціональністю – такі речі як додатки і віджети на будь-який смак, постійний моніторинг життєвих показників, безконтактна оплата годинником, автоматичний підрахунок підходів та повторів, розпізнавання вправ, планування тренувань тощо – до цього дуже швидко звикаєш.

Однак, і в простих годинниках є якийсь шарм, плюс, для кожної нагоди – свій годинник. А зараз – коли на дворі пандемія – за межами квартири я здебільшого ношу бюджетний гібридний Casio AE-2000W-1AVEF – тут є таймер (що для мене важливо), плюс, водозахист 20 Бар (перевірено – витримують басейн, море, пірнання тощо), тож повернувшись додому я просто мию їх з милом під краном

Що ж, на цьому у мене все. Бережіть себе та своїх близьких – виконуйте рекомендації МОЗ, не нехтуйте засобами індивідуального захисту, тримайте дистанцію, користуйтесь антисептиком та частіше мийте руки!

До зустрічі за тиждень друзі! Й не надто сумуйте за 80-ми!

Щось останнім часом життя не йде – біжить, навіть мчить у шаленому ритмі, так, що все навколо виглядає як розмиті смуги… Як тільки я повернувся додому аби попрацювати у коледжі, як виявилось що до нас прямує акредитаційна комісія, тож мені довелось домовлятись про перенесення на тиждень чергового тренінгу, й перевіряти наявність необхідних паперів, писати зі студентами комплексні контрольні роботи тощо… До речі, акредитацію ми (спеціальність “Розробка програмного забезпечення”) пройшли!

Цього ж тижня був сам тренінг (якщо комусь цікаво – 20488, перший з треку для SharePoint-розробників), я дико втомився, а сьогодні знову весь день просидів за комп’ютером… Також я займався підготовкою до участі наших студентів у олімпіадах (ACM ICPC та IT-Universe), проходив тренінг Campus Advisors (і змусив кількох колег також його пройти), спілкувався з колегами з GitHub, перевіряв лабораторні роботи, які мені надсилали студенти, подавав декларацію за минулий квартал, й ще багато-багато іншого…

За всіма турботами я прогавив День дурня  1 квітня – й навіть ні над ким не пожартував. До речі, компанія Microsoft цього року теж залишилась серйозною, не оприлюднивши жодного жарту. Як виявилось, керівництво компанії навіть просило працівників не брати участі у першоквітневих жартах, мотивуючи це тим, що через жарти можна “більше втратити, аніж отримати”.  

А от Google, Amazon та інші повеселились від душі! Ось повний список цьогорічних жартів від Google – хлопці дійсно святкували День дурня з розмахом – чого варта лише “змійка” на картах! І це – лише один з купи жартів від корпорації добра!

До речі, цього тижня навіть без жартів було чимало цікавих подій – 15-та річниця Gmail – нашої улюбленої пошти, 46 років з моменту першого дзвінка з мобільного телефону, вихід VisualStudio 2019, і ще ціла купа ювілеїв та історичних подій…

Cподіваюсь, у вас все ж був шанс пожартувати, друзі!
До зустрічі за тиждень! Бережіть себе та своїх близьких!

Минулі тижні видались для мене просто пекельними – спочатку досить напружений тренінг з веб-розробки у Києві, потім – керівництво практикою з “Технологій розробки програмного забезпечення” вдень і не менш напружений дистанційний тренінг з розробки для SharePoint увечері.

Сьогодні ж, у свій перший вихідний я вирішив поділитись з вами своїми роздумами над питанням чому ж люди все ще купують ноутбуки. Хтось, можливо, подумає, що цей запис “ні про що”, однак це запитання останнім часом постійно виникає у мене в голові і я так і не можу знайти на нього правдоподібної відповіді

Аби все ж таки спробувати відповісти на нього, трохи розповім про свій досвід використання портативних пристроїв.

Часи, що вже минули

Так, у мене були ноутбуки чи краще лептопи – це слово не так ріже мені вухо як “ноутбук”. Першим моїм лептопом був класичний IBM Thinkpad (так, не Lenovo, а ще IBM) – важкий, чорний, квадратний та настільки міцний, що ним здавалось можна було забивати цвяхи (я все ж спромігся його пошкодити, проте, зараз мова не про це) з розмірои екрану близько 14”. Наступним був IQ Officer 54C від “Версії” – вже з 15” та значно потужніший, потім Acer – теж 15”, і HP Mini з екраном, меншим за 10”.

Однак, вже за часів Acer поруч з лепотопом у моїй сумці був Android-планшет – спочатку Zenithink ZT-80 (з Android 1.5, потім – 2.1 і 2.3), потім ASUS Transformer EeePad TF101, який практично не залишав шансів лептопу бути витягнутим з сумки (Android 3.0, постійно оновлювався, моя донька й досі використовує його – з Android 5.0), потім Cube U30GT2 (Android 4.4 – 5.1), потім – Chuwi Vi8 Super Edition (Android/Windows 8.1-10), який став першим моїм планшетом з діагоналлю екрану меншою за 10”.

Так, я тягав за собою два пристрої (а були часи – й три – ще й читалку книжок!), один з яких використовувася завжди, а інший (лептоп) – лише іноді й з кожним роком все менше.

День сьогоднішній

Сьогодні ж я не використовую лептоп – просто не бачу потреби у такому пристрої. І, чесно кажучи, не розумію навішо вони іншим людям, і чому мене й досі часто просять допомогти обрати “дешевий та потужний“ (?!) лептоп. Коли ж я раджу людям натомість придбати планшет, зазвичай на мене дивляться так, наче я несповна розуму. І при цьому жодна людина й досі не змогла пояснити та чітко аргументувати, навіщо їй потрібен саме лептоп. Найчастіше я чую щось на кшталт “ну, там Windows” – дивно, чи не так?

Я вже говорив, що мій нинішній планшет має дві операційні системи Windows 10 та Android 4.4.4 між якими користувач може вільно перемикатись або обирати потрібну систему під час вмикання пристрою.

А тепер – увага: Windows на планшеті я завантажував всього ТРИЧІ (!). Перший раз – коли оглядав планшет під час покупки. Другий – коли оновлювався з Windows 8.1 до Windows 10, і як ви розумієте, було це вже давненько. Третій – кілька тижнів тому, коли просто вирішив перевірити “як там Вінда – чи жива?”. Виявилось – не жива. Рік я її не використовував, і ось результат – система відмовилась завантажуватись, довелось відновити її за допомогою інсталяційної флешки. Ось тобі й Windows. Можливо, в офісі якесь застосування цій ОС й можна знайти, однак в реальному житті – на домашньому або портативному пристрої – у використанні Windows немає жодної потреби.

Планшети: аргументи за

Я розумію, що прочитавши останній абзац частина читачів знову подумали що я несповна розуму, тож поясню свою точку зоку.

Найчастіше від комп’ютера мені потрібні наступні речі:

• Інтернет-серфінг
• Пошта/календар/завдання/нотатки
• Перегляд, правка або набір текстових документів
• Підготовка або демонстрація презентацій
• Веб-програмування
• Читання книжок та документації
• Музика/Фільми/Серіали

Всі ці сценарії легко покриваються планшетом. З серфінгом взагалі проблем немає – Chrome – він всюди Chrome. Пошта, планування діяльності та нотатки – Gmail, Google Calendar, Google Tasks, Google Keep. Не використовуєте сервіси Google (справді? Як?!!!) – до ваших послуг відповідні додатки від Microsoft. Робота з документами – Google Drive/Documents та WPS Office. І так, – ви можете встановити Microsoft Word. Створення та показ презентацій – Google Drive/Slides і все той же WPS Office. І так само, Microsoft PowerPoint Веб-програмування AIDE, або будь-яке інше середовише на ваш смак (іноді я використовую codepen.io в Chrome, а от Cloud9 – у мене чомусь “не пішов”). Книжки – FBReader, PDF-рідерів теж вистачає. Фільми я зазвичай дивлюсь онлайн – HDserials, FS VideoBox з MX Player. Музика – Google Music, але є й альтернативи. Як бачите, Windows мені абсолютно не потрібен – ані в особистому, ані у професійному житті. Єдиний виняток – підготовка до тренінгів – іноді мені потрібні кілька віртуальних машин з SharePoint. Для цього у мене є “великий” комп’ютер, та й то, на ньому частіше завантажується Elementary OS, аніж Windows 10.

До речі, кількох потрібних мені програм у світі Windows просто не існує – наприклад, програм для керування обладнанням від Broadlink та Xiaomi.

Ще один момент – апаратна клавіатура. З ASUS Transformer я використовував її лише тому, що у клавіатурі було вміщено ще одну батарею, і з під’єднаною клавіатурою планшет міг використовуватись годин так з 20. З Cube та Chuwi  я також придбав клавіатури, однак, скоріше за інерцією (а може це була данина лояльності до бренду?) – я майже їх не використовував. Зараз клавіатура постійно лежить у мене в сумці, однак, наекранна – набагато зручніша, навіть для набору великих за обсягом текстів.

Так само, несподівано комфортними виявились 8 дюймів екрану. Якщо ж мені потрібен великий екран, і я знаходжусь вдома, я просто приєдную планшет або телефон до свого тач-монітору 23,6” та bluetooth-миші та клавіатури, і працюю за столом.

Ось така історія. Якщо я все ж таки не переконав вас, що лептоп вам не потрібен – візьміть планшет на кшталт мого – з двома ОС та клавіатурою. У Chuwi, Teclast, Onda та Cube є кілька чудових моделей (подивіться ось, наприклад, на цю дуже доступну, однак, досить потужну модель з 4 Гб ОЗП). Впевнений – скоро ви забажаєте звільнити більше місця для Android, видаливши Windows!

Що ж, друзі, на сьогодні все. Бережіть себе, своїх рідних, та своїх електронних помічників Нехай вам шастить!

До зустрічі за тиждень!

Сьогодні мені хотілося б поговорити про сенс життя. Не лякайтесь –  я не вдарився в релігію, в мене не криза середнього віку, і я не збираюсь розводити нудні філософські теревені.

Просто побачив відео на цю тему, от і захотілось поділитись ним з вами. Сподіваюсь всі читали “Автостопом по галактиці” Дугласа Адамса? Проте, кого я питаю – звісно ж, читали! Тоді ви знаєте, що відповідь на “основне питання життя, всесвіту і всього такого” – це 42. Тож, давайте подивимось.

Це відео було представлено на конференції Ignite, відео з якої я завжди переглядаю з захопленням. Це дуже непоганий безкоштовний майстер-клас для тренера, оскільки кожен виступ тут триває лише 5 хвилин, презентації містять не більше 20 слайдів, на кожен з яких припадає лише 15 секунд. Дійсно, чудовий приклад (чи приклади?) того, як за короткий час можна встигнути сказати лише головне, до того ж сказати так, щоб “запалити” аудиторію!

Дуже раджу вам також підписатись на канал Ignite на Youtube, як це зробив свого часу я – це дозволить вам насолоджуватись чудовими виступами і вчитись, вчитись, і ще раз вчитись мистецтву презентацій.

Друга конференція, на канал якої я підписаний – це славнозвісна TED – також дуже гарна можливість повчитись мистецтву публічних виступів. До речі, ось відео на цю ж тему – про сенс життя – з TED:

Чудова доповідь, чи не так?

І все ж таки – в чому полягає сенс нашого життя? В тому щоб залишити слід в соціальних медіа чи в чомусь більшому?